Камінь, на якому Церква стоїть.

 

До читача.

Читаючи біблію, чи не появлялись у вас такі питання:

Чому стража, при арешті Ісуса, не вбила, і навіть не заарештувала Петра, який вчинив збройний опір і в той же час хотіла затримати якогось неназваного юнака, що ледве вирвався і втік без одягу?

Чому в той час, коли прихильники Ісуса зазнавали жорстоких переслідувань не лише в Юдеї, а й за її межами, в цей самий час Петро з апостолами вільно проповідували кожень день в єрусалимському храмі, і організовували в Єрусалимі комуну?

На ці, та інші питання ви знайдете відповідь в цій розповіді.

 

Коротко про Петра.

 

Петро (Симон) - людина сильна, енергійна, практична.

Прекрасний організатор, вміє домовлятись і переконувати, наводити страх на віруючих.

Властолюбний, жорстокий, безпринципний, безжальний, вміє конвертувати популярність у владу, владу - у гроші.

 

Будучи учнем Івана Хрестителя зумів перетворити ексцентричні дивацтва безкорисливого фанатика в прибутковий бізнес, наладивши рекламу і беручи гроші за хрещення.

Коли Івана посадили, Петро вернувся в Галілею. Працювати йому не хотілось, і тому, не вагаючись, прийняв пропозицію нового проповідника, Єшуа, йти з ним.

 

Спочатку справи йшли прекрасно: проповіді, зцілення, прийоми, застілля, слава, гроші...

Але вчитель виявився якимсь дивакуватим. Після тріумфального походу апостолів по містам Ізраїльським, вчитель, замість радіти популярності, став якимсь неадекватним.

Може він і справді вірив в сказане ним: -Не встигнете обійти і міст Ізраїльських, як наступить Царство Боже.

 

Вчитель почав зловживати численними "хлібопереломленнями", все частіше думав і говорив про смерть, а, напившись, лякав учнів пропозиціями їсти його тіло і пити його кров.

То раптом впадав в незрозумілу злість, що смоківниця не хоче йому плоди давати взимку, чи гора не хоче зійти в море.

 

Все це відлякувало людей, люди переглядались між собою, знизували плечима і розходились. Більшість учнів і апостолів покинули компанію.

Каса різко почала худнути. Що було видно по посірілому обличчю казначея Юди..

 

А тут у вчителя зовсім дах зірвало.

Якраз під Пасху він оголосив себе царем, і вїхав на ослі в Єрусалим, наказавши учням бігти попереду, махати пальмовими гілками і кричати осанну царю Юдейському.

Більше того, вчинив дебош у Храмі, перевертав столи мінял, виганяв торговців і кричав, що зруйнує цей Храм, а за три дні новий побудує..

 

Петро добре знав, чим це закінчиться. Ще дуже свіжими були спогади про Івана Хрестителя.

Як все йшло добре, поки Івана не занесло. І от раптом він забув про таке вже престижне і вигідне заняття, як рівняння в пустині дороги для Бога і почав вчити царя, як тому влаштовувати особисте життя..

 

Після трьох років тріумфального життя в славі і почестях, насолоди владою над людьми і їх страхом, опинитись знов в латаному, вонючому від риби човні!..

І тільки тому, що вчитель зійшов з розуму?!

Треба терміново щось робити!

Юда його зрозумів і підтримав.

 

Перша розмова з Каяфою.

 

Каяфа прийняв Петра і Юду неохоче, але, дізнавшись про суть справи, оживився.

-Первосвященику, - почав Петро, - тільки ти можеш порятувати Ізраїль від винищення.

Не дай супостату повести людей Божих під мечі римлян, як ягнят на заклання!

Хай краще проллється кров одного безумця, ніж тисяч і тисяч дітей, стариків, чоловіків і жінок Ізраїля!

Не дай зруйнувати Храм і віру батьків наших, душу народу Божого!..

 

-Я й не знав, що все так серйозно, -сказав Каяфа, вислухавши Петра і Юду.

-Що ви хочете, за вашу службу? Срібла, золота, скільки?

-Первосвященнику, -почав Юда, але Петро зупинив його, різко смикнувши за плащ.

-Ми не задля грошей це робимо, -сказав Петро, - лише послужити Богу і Ізраїлю хочемо.

Але після того, як сатана візьме безумця, дозволь нам в Храмі говорити перед спокушеними цим безумцем, щоб направити їх з путі кривого на стежку Божу.

-Ну що ж, ти, видно, розумний чоловік, -сказав Каяфа, -Надіюсь, ти не закликатимеш Храм руйнувати? -вже з усмішкою закінчив він.

-І ще ось, - сказав Петро, -ми повинні зберегти авторитет перед спокушеними, щоб вивести їх з путі хибного, тому свідчити на безумця ми не можемо, навпаки, прилюдно виказуватимемо йому вірність і почесті.

 

Всю дорогу Петро похмуро мовчав. Але в очах в нього світилась тверда рішучість.

"Я вже не ягнятко, яке можна відлучити від цицьки і кинути подихати", - думав він.

"Я пройшов науку у двох пророків, я можу виганяти бісів, мене бояться і поважають, від мого погляду падають на коліна, від мого голосу тремтять, як очерет на вітрі.

Я - Камінь, і я стану Церквою!"

Юда щось говорив всю дорогу про касу, в якій вітер гуляє, про спільні плани на майбутнє...

"Для тебе я теж місце приготував в моїй Церкві!" - подумав Петро зі злорадством...

 

Остання розмова Анатоля з Єшуа.

 

-Вчителю, тобі загрожує небезпека, тебе хочуть вбити!

-Сідай, Анатолю, давно тебе не бачив. Коли ще нам доведеться поговорити...

Ти звідки родом? В тебе є рідня?

Анатоль з досадою і нетерпінням кивнув кудись на північ.

-Ти з Сирії?

-Ні, далі, але вчителю, послухай, зараз не час про це!

Я пипадково почув про що шептались Петро з Юдою, вони зле замислили! Тобі треба тікати, сховатись!..

-Кому світитиме вогонь, якщо його сховати?

-Але ж тебе вбють! Тебе зрадили твої найближчі, найперші учні!

-Стануть перші останніми і останні першими, -тихо, промовив Єшуа.

-Куди мені тікати? Нема для Сина Людського місця ніде на землі.

Рано я прийшов. Не настав ще мій час. Не проросте зерно, кинуте на камінь.

Але я ще прийду...

-Коли ти прийдеш, вчителю, де тебе шукати?

-Коли я прийду, ніхто цього не замітить. Коли я прийду, ніхто мене не впізнає...

Я прийду непомітно, як виростає найменша насінинка в дерево, я прийду як крихта дріжджів піднімає тісто в діжці, я прийду як голос, ледь чутний в душі, що змінює все життя...

Але зараз ти покинь мене. Залиш це місто, залиш цю країну, йди звідси подалі.

І попередь Степана. Тих, хто чув мене, будуть переслідувати за слово моє, на вас будуть полювати, як на звірів. І найбільше ті, хто слухав мене, і не почув, хто дивився, і не побачив.

 

Арешт Єшуа.

 

Пізно ввечері в четвер, в сад, де зупинився на відпочинок Єшуа з апостолами і учнями увійшов озброєний загін від Каяфи.

Петро вихопив заздалегідь приготовленого меча і з криком: "Вчителю, я врятую тебе!" кинувся на одного з слуг Каяфи, що був поруч з командиром загону, розмахуючи мечем і пинаючи того ногами. Кілька стражників вихопили мечі і кинулись було до Петра, але командир загону зупинив їх. Він мав чіткі вказівки від Каяфи.

-Перестань, Симоне, досить тобі вже, -з докором в голосі сказав Єшуа.

Петро знітився, опустив меча і відійшов в сторону. Апостоли і учні стояли мовчки і дивились.

Стражники схопили Єшуа і нишпорилили серед учнів, шукаючи ще когось.

Нарешті знайшли і схопили Анатоля, але той вирвався, лишивши в руках стражника свій плащ, і голий зник в темноті саду.

 

В пятницю Єшуа стратили.

 

Настав час жнив.

 

-Осиротіли ми, брате, -промовив Петро до Андрія. -Але той, хто це зробив, -поплатиться!

-Пілат?!

-Юда Іскаріотський, казначей наш. Псують гроші людей. Не можна служити і Богу і Мамоні одночасно.

-Звідки знаєш, що Юда?

-А хто знав, де ми зупинились на ніч?

-Всі ми знали.

-Знали то всі, а виходили в місто не всі.

-Так він же за продуктами виходив.

-От-от, дуже зручний привід.

-Могли ж вислідити...

-Я бачу, брате, що ти чомусь дуже хочеш виправдати цього нікчемного зрадника і вбивцю-користолюба. Чого б ото?

Хіба не сказано: "Горе тому човіку, хто видасть Сина Людського, краще б і не родитись йому".

Андрій опустив очі.

 

Була субота.

Петро, Андрій і Юда йшли околицями Єрусалиму і ділились враженнями останніх днів.

-Настав час жнив, -сказав Петро, озирнувшись навкруг.

Юда здивовано злянув на Петра.

В цю ж мить Андрій вихопив мотузку, накинув Юді на голову і почав душити.

Через сутулість і коротку шию Юди, мотузка попала тому на підборіддя. Юда пручався і виривався. Петро вдарив йому в живіт широким гострим ножем. Юда схопився за живіт, опустився на коліна і завалився на бік.

Андрія зтошнило, він сперся на дерево, бо запаморочилась голова і підкосились ноги.

-Будь ти проклятий, Симоне, - прошипів Юда.

-Ну вже ні, Юдо, проклятим будеш ти. Я вже подбаю про це. Обіцяю тобі.

Як там в кесарії кажуть? "Горе переможеним, переможців не судять".

Але з ким я оце розмовляю? -Петро повернувся, сплюнув, і пішов геть.

 

Цього ж дня по Єрусалиму поповзли чутки, що Юда Іскаріотський, що видав на страту свого вчителя Єшуа, повісився від докорів совісті.

 

Місія Анатоля.

 

Всю ніч і весь день переховувався Анатоль в садах і чагарниках, пробираючись поближче до доріг, щоб почути з розмов перехожих про долю вчителя. Тільки в пятницю ввечері зміг він дістатись Голгофи, і з чагарників спостерігав за чорними зловісними хрестами на фоні вечірнього неба. Біля хрестів була охорона і кілька жінок.

Раптом підійшов якийсь поважний чоловік з чотирма слугами. Чоловік щось переговорив з начальником охорони, показав йому якийсь згорток, той кивнув і вказав на один з хрестів.

Слуги зняли розпятого, загорнули в білу плащаницю і поклали в принесений ними гріб.

Потім процесія вирушила на північ вздовж гори.

На відстані від них слідом йшли дві жінки.

Анатоль, стараючись не випустити з поля зору ні процесію, ні жінок, пробирався слідом чагарниками.

Через кілька сот метрів процесія зупинилась біля видовбаного в скелі склепу, напевне купленого цим чоловіком заздалегідь. Чоловіки занесли труну в склеп, привалили вхід великим каменем, що був там для цього і мовчки пішли.

До склепу підійшли жінки і про щось говорили.

Одну з них, Марію Магдалину, Анатоль впізнав по голосу.

Жінки домовились прийти через день, в неділю вранці, щоб забрати тіло і перепоховати.

 

Коли жінки пішли, Анатоль підійшов до печери.

Серце його голосно калатало. Від напруження мозок запалився, цілий рій якихось відривків думок носилось в голові.

Анатоль гарячково чіплявся за залишки розуму, щоб збагнути мету своїх дій.

Якийсь інстинкт вів його сюди, він відчував, що повинен щось зробити, але не знав що і для чого.

Анатоль вчепився в камінь, стараючись відсунути його від входу. Камінь був важкий і не піддавався. З безумним криком, напружуючи всі сили, він рвонув ще раз, але камінь і не ворухнувся.

Анатоль раптом відчув велику втому, напруга останньої доби далась взнаки, він присів біля каменя і відразу ж відключився.

 

Проснувся Анатоль від передранкового холоду. Його голе тіло замерзло, хотілось їсти, але в голові трохи прояснилось.

Потрібно знайти якусь деревину для важеля. Сьогодні субота, сьогодні сюди ніхто не прийде, в мене є цілий день для пошуку. А ввечері я зроблю це.

Але що він хоче зробити, Анатоль так і не розумів.

Було якесь смутне відчуття, що він повинен врятувати вчителя.

Анатоль розумів всю бузглуздість цієї думки, але було щось сильніше за розум.

-Я вам його не віддам! - з силою видавив з себе Анатоль...

 

Вночі Анатоль з допомогою важеля відсунув камінь і увійшов в склеп.

Відкрив кришку гроба і розмотав плащаницю, щоб пересвідчитись, чи це вчитель.

Лице вчителя здалось йому напрочуд спокійним і мирним, ніби події останніх днів його зовсім не стосувались. Цей спокій передався Анатолю і переріс у впевненість.

Він нарешті зрозумів, що має зробити, і для чого.

-Вони забрали твоє життя, але твоєї смерті вони не одержать! - вже спокійно і впевнено промовив Анатоль.

Він взяв тіло вчителя на плечі і поніс у ніч.

Анатоль йшов довго, не вибираючи дороги. Впевненість, що він робить щось дуже важливе, надавала йому сил.

-Вони не матимуть твоєї смерті! Їм не вдасться тебе вбити! -повторював і повторював він.

Нарешті зупинився, поклав тіло Єшуа в якийсь рівчак і прикидав камінням.

Постояв, подумав, згадав, що залишив відкритим вхід в склеп і пішов назад.

 

Коли підходив до печери, починало вже світати.

Анатоль зайшов всередину, кинув погляд на відкритий гріб. Там лежала плащаниця.

"Не ходити ж голим", -подумав Анатоль, і накинув плащаницю на себе.

Присів на краю гробу, задумався: що далі? куди тепер?

Раптом на вході в склеп появилась Марія Магдалина, з якої вчитель вигнав колись сім демонів.

Кілька секунд обоє дивились одне на одного широко відкритими від несподіванки очима.

-Маріє, не бійся, це я, -сказав Анатоль встаючи і поправляючи на собі плащаницю.

Жінка зойкнула, ноги її підкосились, і вона без памяті звалилась на землю.

Анатоль постояв ще трошки, загорнувся в плащаницю і швидким кроком подався геть.

 

Марія Магдалина.

 

-Симоне, тут Марія Магдалина хоче говорити до тебе.

-Чого їй?

-Каже, що в дуже важливій справі.

-Ну які в жінки важливі справи можуть бути? Гони її.

-Вона не піде, поки не вислухаєш.

 

Марія Магдалина вся аж світилась від урочистості і щастя. Радість її аж розпирала, що так контрастувало з її пригніченим, нещасним виглядом останніх днів.

-Симоне, -сказала вона, -браття, Вчитель воскрес! Я бачила Його, я говорила з Ним!

-Маріє, ти перепила зранку?

-Послухай, і не перебивай. Ми пішли вдосвіта до гробу Вчителя, я побігла вперед.

Коли дивлюсь, - камінь відсунутий. Я заходжу, дивлюсь: кришка гроба скинута, гроб пустий, і сидить Ангел Господній в білих одежах. Це мені спочатку так здалось.

А потім Він загаворив до мене, і я побачила, що це наш Вчитель.

Враз все освітилось яскравим білим світлом, Він підійшов до мене, взяв мене за руку, і мені зразу стало так легко і радісно, я стала невагома, як пушинка. Ми, мов хмаринки, полетіли на небо, нас вітали ангели, всі були усміхнені і радісні, з усіх боків лунала тиха прекрасна музика, кольори були яскраві і прекрасні, і... невимовне почуття щастя і любові. Я такого ще ніколи не відчувала.

-Вчителю, ти повернувся? спитала я.

-Тут я не вчитель, тут я вам друг.

А повернувся я, щоб ви могли повернутись до мене, - відповів він.

-І я зрозуміла, що наш Вчитель - Син Божий, Він - Бог.

-Безумна, що ти мелеш? Що ти можеш знати про Бога?

-Я знаю тепер, -тихо, але твердо сказала Марія, - Бог, - це любов.

-Проженіть цю безумну, і закрийте їй пельку! -закричав Петро.

 

Але Марія Магдалина не замовкла. Вона з фанатичною впевненістю і переконливістю розказувала всім про бачене і пережите нею. Інші жінки теж підтвердили, що бачили, як людська постать, вся в білому, вийшла з склепу і розчинилась в ранкових сутінках.

Знайшлися й такі, хто бачив людину в білому, що йшла з Єрусалиму по дорозі кудись на північ.

Чутки про воскресіння Єшуа швидко ширились Єрусалимом, обростаючи все новими деталями, свідками, очевидцями і повірившими в них.

 

Тріумф.

 

Каяфа слова дотримувався.

Петро з апостолами безперешкодно проповідували кожен день в Храмі.

-Браття, збулося те, про що звіщали пророки - настав час Жнив Великих!

І буде відділений кукіль від пшениці і в вогонь кинутий!

І будуть відділені вівці від козлів і кожному буде дано, чого заслуговує.

І будуть відділені праведники від грішників, одні - для вічного життя, інші - для вічної муки в гієні вогняній. І буде там плач, і крики, і скрегіт зубів.

І будете просити смерті, та не прийде вона!

Покайтеся!

Бо вже занесений меч Ангела Господнього! І приготувалм Женці серпи свої для Жнив Великих!

Слухайте, що я вам кажу, бо звіщав Мойсей: "Підніме Господь вам пророка з братів ваших. І слухайтесь кожного слова його, бо знищена буде кожна душа, що не послухала його"!

 

Савл.

 

Одного разу підійшов до Петра високий, красивий юнак з полумяним поглядом і сказав:

-Вчителю, я слухаю тебе кожен день. Признаюсь тобі, я посланий фарисеями слухати, про що говоритимеш ти.

Я бачу, є в тебе сила велика, великий страх вселяєш ти в серця людей.

Ти з апостолами судитимеш дванадцять колін Ізраїлевих. Але ж вас одинадцять залишилось.

Я хочу бути дванадцятим між вами.

Петро уважно, з цікавістю подивився на юнака.

-Як звати тебе? - запитав він.

-Савл.

-Так ти хочеш інших судити?

-Хочу.

-Я дам тобі таке право. Але це і ноша важка. Чи готовий ти до важкої праці, грязної, небезпечної, невдячної?

-Готовий, вчителю.

-Що ж, подивимось..

-Що я повинен робити, вчителю?

-Смутні часи зараз настали. Але так і має бути в останні дні.

Багато єресі розвелось, багато лжепророків спокушають людей своїми отруйними язиками, своїми брехливими словами, обрікаючи їхні душі на вічні муки і знищення.

Багато невинних, довірливих душ погублять вони, якщо їх не спинити.

-Я розумію, вчителю.

-Особливо небезпечними зараз є безумці, що поширюють чутки, ніби страчений Єшуа ожив, і ніби він є Сином Божим. Багато бід принесуть вони народу Ізраїльському, багато душ погублять вони, відвернувши їх від істиного живого Бога - Бога Абрама і Мойсея.

 

"Жнива".

 

"Священики мають землі, маєтки, слуг і рабів, мають зиск від торгівлі в Храмі, від жертвоприношень і відправки обрядів", -думав собі Петро.

"А ми, сіль землі, що призвані цей світ судити, немов жебраки, на подаяння живемо.

Неправильно це. Настав час Жнив!"

 

-Покайтеся, бо не бачити вам Царства Божого, як своїх вух! - не повчав, а наказував Петро.

-І не пригодяться вам в Царстві Божім ні ваше срібло, ні золото, ні землі, ні маєтки!

Правду кажу вам, легше верблюду пройти чере вушко голки, ніж багатому в Царство Боже!

Продавайте все і подавайте братам своїм по спасінню.

І не думайте, що ви завтра будете їсти і у що одіватись.

На Господа покладайтесь, а не на себе. Бо вся ваша сила і слава, багатство і розум, знатність і мудрість - гидота перед Господом!

І ніхто не увійде в Царство Боже інакше, як через мене!

Бо я - ворота і страж!

 

І багато з тих, хто слухав це, казали: "видно не простий цей чоловік, бо говорить він не як фарисеї і книжники, що повчають, а як такий, кому влада дана над людьми".

І страх великий поселився в серцях людей, і багато з них увірували.

Продавали вони маєтки свої і землі, приносили гроші і клали перед апостолами.

Кожен день апостоли проповідували в храмі і творили чудеса.

І прибували кожен день ті, що увірували. І мали вони все спільне і кожен день молилися разом в храмі, чекаючи Царства Божого...

 

Вбивство Степана.

 

"Ми з ним, як брати-близнюки", - думав Савл, розглядаючи Степана.

"Чому повинен померти цей відважний, розумний, щирий, переконаний в своїй правоті юнак?

Чим він відрізняється від мене? Тільки тим, що віра його хибна.

Але чому так сталось? Чи міг би я бути на його місці, а він на моєму?

Напевно, що ні. Ну як я міг би в таке повірити, що якийсь бродяга-проповідник, страчений з розбійниками, є Сином Божим і воскрес після смерті?!"

-Так ти справді віриш, що Єшуа - Син Божий? - запитав Савл.

-Я свідчу про це! - з викликом відповів Степан.

Натовп загрозливо загудів.

-Чим же ти можеш свідчити?

-Вірою своєю, життям своїм.

-Вагомий аргумент, - з іронією сказав Савл, - Може ти бачив, що він воскрес?

-Одні дивились, та не побачили, інші - не бачивши увірували. Кого з них буде взято, а кого залишено?

"Ні, все-таки ми різні. Я вірую в справжнього Бога, а він в кумира, вигадку, фікцію", -подумав Савл.

-По вірі його, кожному дано буде! - кинув Савл плащ під ноги.

 

-Прости їх, Господи, бо не відають...

 

Коли все скінчилось, Савл підняв плащ, подивився на купу каміння і окривавленого лахміття, на те, чим став Степан і сказав сам до себе:

-Все-таки ми різні. Особливо це зараз замітно, - криво всміхнувся він.

 

Савл і Петро.

 

-Слава попереду тебе біжить, Савле, -усміхнувся Петро, вітаючись.

-Не знаю вже й кого з нас більше бояться.

-Доповідаю, вчителю: основні сили ворога або знищені, або розпорошені.

В кожній синагозі, на кожному ринку, в інших людних місцях є наші інформатори.

Налажена система оповіщення, є кілька загонів швидкого реагування...

-Да, бачу ти добре попрацював, навіть військовими термінами говориш, - перебив Петро.

-Так, вчителю, але успіхи все ж скромні, ця зараза, як гідра багатоголова...

-А що чути про Магдалину і Анатоля?

-Магдалина, напевне, втекла в Єгипет. Анатоля бачили в Дамаську.

-Баба ладно, але поки Анатоль живий, на піску я будую, - сказав Петро щось незрозуміле.

-Савле, дістань мені його, за будь яку ціну.

-Добре, вчителю, - відповів Савл, після деякої паузи.

Але не пішов, і продовжував стояти, чогось чекаючи.

Обоє знали, чого саме, але Петро сказав:

-Ах, да, тобі потрібні гроші на дорогу.

-Ні, вчителю, не треба. В мене в основному добровольці з свідомих громадян, та й синагоги помагають трохи..

Савл повільно повернувся, і якось невпевнено пішов, ще вагаючись.

-Нащо ти його переслідуєш, він же вчителем твоїм був, - зупинився Савл.

Петро від несподіванки остовпів, потім, після деякої паузи видавив з себе:

-Переплелись корені кукілю і пшениці...

Савл кивнув і пішов.

"Він стає небезпечним", подумав Петро.

 

Павло.

 

В Дамаськ Савл відправився без ентузіазму. Дорогою, заходив в синагоги, розпитував, домовлявся, але робив це якось автоматично. Став якимсь задумливим і розгубленим.

"Він мене використовує", - крутилась  в голові одна думка.

"Сам нічого проти Єшуа прилюдно не говорить, все чужими руками робить, може чекає, куди терези схиляться... А в мене руки в крові... Мною дітей лякають..."

 

На підході до Дамаська Савла догнала новина: в Єрусалимі дванадцятого апостола обрали.

Ця новина зовсім звалила Савла з ніг.

"Обманув, зрадив, використав, як прокладку, і викинув, для самої грязної, кривавої роботи використав."

Сірий лицем, Савл все пив і не пянів. Точніше, не міг забутись, відключитись від думок, що рвали його душу.

"Використав, і викинув. Анатоля йому подавай. А нащо мені той Анатоль здався? Він і не говорить, що Єшуа - Син Божий, чи що той воскрес. Переповідає лише притчі вчителя і розказує, що Петро його зрадив. Він і мене зрадив. Використав, і викинув. Викристав і..."

 

В Дамаськ Савла привезли в безпамятстві. Він все бурмотів щось нерозбірливе про кров, про зраду і про Єшуа.

Через кілька днів Савл прийщов до тями. Він все ще був слабий, говорити ні з ким не хотів, сидів нерухомо, або ходив і щось думав.

"Ти зрадив вчителя, але спадок його тобі не дістанеться. Ти вбив Єшуа, а я його воскрешу" - визріло в Савла рішення.

"Ти кажеш, що ти - ворота і страж, що через тебе шлях до Царства Божого, а я скажу, що спасуться ті, хто увірує в Єшуа.

Ти в Єрусалимі засів, а я в периферію піду, куди розбіглись ті, що в Єшуа увірували.

Ти обдираєш до нитки тих, хто повірив тобі. Але побачимо, що ти їм скажеш, коли гроші їхні скінчаться,  а Царство Боже так і не настане.

Ти страхом навертаєш у віру, а я Магдаліну підтримаю.

І ще побачимо, що сильніше, страх, чи любов.

Даремно ти зрадив мене, Петре!"

 

Я в твої ігри більше не граюсь.

-Велика сила і влада твоя, Каяфо. І не лише в Єрусалимі, а й в синагогах інших міст рука твоя сильна. -привітався Петро.
-Пошли листи в Дамаськ, щоб зазнав кари справедливої зрадник Савл, що перейшов на бік безумців і спокушає лицемір цей люд Божий словом облудним.
-Ти б вже помовчав про зрадників і лицемірів, Петре. Я в твої ігри більше гратись не буду.
Я й так вже жалію, що послухавсь тебе і віддав того... -Каяфа запнувся, шукаючи підходяще слово, -того безумця на страту.
Ну розказував би він свої байки, поки зовсін не спивбися і з ума не вижив. І розбіглися б від нього скоро й ті жалюгідні два десятки нероб і жебраків, що ходили з ним і слухали його, а так...
Савл, кажеш, перейшов... Та фарисеї поголовно переходять.
Я завжди казав, що ця єресь про воскресіння після смерті і вічне життя, до добра не доведе.
Не від Бога це. Нема цього в Законі Мойсеєвім.
Фарисеї переходять... Може це й до добра. Показали вони свою гнилу суть. Може й піде це на користь, на очищення віри народу Божого від цієї єресі...
-Ну, не хочеш, і ладно, - перебив Петро роздуми Каяфи, - в мене і свої можливості є.

 

Місія Андрія.

-Заслуги твої перед Господом безсумнівні, Андрію, -почав Петро.
-Дістала кара господня зрадника Юду рукою твоєю.
Але багато залишилось ще ворогів у Господа. І особливо гидкі серед них зрадники.
Вибрав Господь тебе, Андрію, караючим мечем своїм.
-Слабий я, Симоне, для цього, не моє це, я б краще рибу ловив, хліб ростив...
-Але вибрав Господь тебе, бо яка заслуга того, кому що муху вбити, що людину?
Андрій якось приречено зітхнув і опустив голову.
-Підбери з десяток молодих, сильних, у страху Господньому і не повертайся, поки з того змія брехливого, Анатоля не вирвеш його отруйне жало.
Якщо Савла по дорозі дістанеш..., але спеціально на нього не відволікайся, його й так скоро прибють, як собаку свої ж, - багато душ невинних погубив він.

 

 

Апостольська комуна.

 

І в апостольській комуні ширились чутки про воскресіння Єшуа, про що все більше перешіптувались навернені Петром і апостолами. Деякі насмілювались і запитували:

-А правда, що Єшуа воскрес третього дня і живий апостолам являвся?

-А правда, що він Месія, тобто Христос?

-А правда...

Петро ухилявся від прямої відповіді:

-Ніхто не знає дня і часу, коли засурмить в сурму свою Ангел Господній.

Але будьте готові кожної миті, бо прийде Він, як грім серед ясного неба. І горе тим, хто проспить цей час!

 

Навернених для спасіння все прибувало, але скоро витрати на їх утримування почали перевищувати кількість грошей, що приносили новоприбулі. Каса почала танути з усе зростаючою швидкістю. А Царство Боже все затримувалось...

Потрібно було терміново щось робити.

 

Криза.

 

-О, Каяфо, не зміг я повернути натовп безумців на путь істиний! -сказав Петро замість вітання.

-Хай же вязниця буде пристанищем моїм для замолювання гріхів перед Господом!

-Ага, так тебе теж цей балаган дістав! -сказав Каяфа.

-Обібрав довірливих, розвів тут притон нероб і жебраків, а сам хочеш чистим вийти!

Ще й з терновим вінком мученика!

-Каяфо, давай говорити, як розумні, ділові люди. І шукати взаємоприйнятного виходу, а не кидатись звинуваченнями.

Ми обоє зацікавлені, щоб це припинити, чи ж не так?

 

Народження Церкви.

 

-Не мир я приніс, а меч! І підніметься брат на брата, а син на батька! -гримів Петро в Юдеї.

-... а не маєш любові, то дзвін ти мідний, і бубон гудячий, -промовляв Савл в Сирії.

-... Він любить вас, Він чекає вас, прийдіть до Нього! - благала Марія Магдалина в Єгипті.

-... як гірчичне зерно...як тихий голос, що змінює життя, - розповідав Анатоль в Антіохії.

-... хто не бачили, та увірували... - повторювали слова Степана в Фінікії.

-...і буде один взятий, а другий залишений...крики і плач і скрегіт...Син Людський...любов не заздрить, не величається...і зійде вогонь з неба і спалить... Месія...покайтеся ...а я кажу вам... Христос... як Содом і Гомора... любіть ворогів своїх...покладу до ніг...Син Божий...за гріхи ваші...для життя вічного...

 

І в цьому котлі із тисяч і тисяч таких різних людей, думок, характерів, страстей, надій і мрій варилось Щось Таке, чому судилось невдовзі зірвати античний світ, і визначати свідомість майже чверті людства на протязі багатьох століть...

 

Остання послуга Каяфи.

 

Начальник охорони легким стусаном розбудив Петра.

-Ось, - кинув він вузлика, - все, як домовлено. Охорону я зняв, всі замки відкриті.

Але Каяфа тебе більше не знає. Якщо когось з вас побачать ще в Єрусалимі...

-Дуже мені треба, - пробурчав Петро, незадоволений не стільки тим, що його так грубо розбудили, як тим, що він заснув і не почув, коли відкривали двері.

 

Апостоли спали в важкому маренні, щось бурмотіли, кричали, сміялись.

Поданий на вечерю хліб з ураженого диявольськими ріжками зерна, і напій з маку і беладонни робили свою справу.

Петро не вечеряв, зіславшись на погане самопочуття, і був голодний.

Останнім часом стосунки між ним і Каяфою стали вкрай напруженими.

Особливо після того, як при першому арешті апостолів, їм дали на сніданок хліб з споринею і відпустили в храм проповідувати.

Каяфа виправдовувався, казав, що це випадково дали хліб з врожаю позавторішнього  холодного дощового року. Але Петро здогадався, що первосвященик хотів представити перед народом його і апостолів безумцями і одержимими.

Але незвична поведінка апостолів, коли вони щось несамовито кричали і незрозуміле говорили, на людей справила непередбачуване і сильне враження, ще більше піднявши їх авторитет.

В усякому разі той випадок дав Петру цінну підказку...

 

-Ну, що ж, - сказав до себе Петро, - починаємо нове життя. Та й підкріпитись не завадить".

Дістав похапцем з вузлика жарену рибу, хліб, і почав їсти, запиваючи  вином.

"Тюрма - не краще місце, треба звідси йти пошвидше".

Не припиняючи трапези, Петро стусанами обох ніг будив апостолів:

- Вставайте, ледацюги, Царство Боже проспите!

Апостоли важко просипались, лишаючись наполовину в своїх мареннях, наполовину в реальності.

- Поки ви тут дрихнете, Вчитель приходив.

Ось, їжу приніс на дорогу, охорону приспав і замки повідкривав. Велів всім нам йти в Галілею.

Ми тут з ним трохи хліба переломили, - кивнув Петро на рибячі кістки на землі, -приєднуйтесь.

Поки апостоли їли, і пили вино, Петро багато разів переповідав їм про прихід воскресшого Вчителя і про розмову, що відбулась з Ним:

-Чи любиш  ти Мене, Симоне?

-Так, Господи!

-Паси овечок Моїх, Симоне.

 

На тисячу і тисячу років.

 

Майже рік ганявся загін Андрія за Анатолем. Далеко на північ завела їх доля.
На горбі, на березі великої ріки, був вбитий Анатоль і два його учні. І скинуті їхні тіла в яр на поживу лисицям.
"Стануть перші останніми і останні першими", -раптом випливла з глибин памяті чомусь саме ця фраза і застряла в свідомості Андрія.
Вирубав Андрій мечем деревяного хреста з калини, що росла на пагорбі. Забив його в землю і прокричав:
-І буде на цьому місці побудована церква во славу Христа на тисячу років!
-І буде проклята ця земля на тисячу і тисячу років! - пролунало ехом в голові.
Подув холодний колючий вітер, всім стало якось моторошно.
Загін Андрія швидко повантажився в човни і відплив вниз по Дніпру.
"Стануть перші останніми і останні першими".
І тут до Андрія дійшов смисл цим слів. Смисл був настільки великим, а свідомість настільки малою, що нічого іншого вже в ній поміститись не могло.
Андрій прожив ще багато років, і всі ці роки його погляд був зосереджений кудись всередину, а губи беззвучно повторювали одну й ту ж фразу: "Стануть перші останніми і останні першими".

Йшов 34-й рів від народження Єшуа.

 

Вернутись на сторінку Опуси.